Дні минали без особливих подій та сюрпризів. Кожен ранок починався з чашки кави, часом з бідненького сніданку (студенти зазвичай не переймаються своїм харчуванням, бо часу не мають, або ж поспати завше солодше, ніж скуштувати яєчні, приготовленої в напівсонному стані). З Діною, правда, час від часу траплялися дива: коли дошкуляли спогади й образа, які ще не вивітрилися з душі, й не спалося, вона за давньою пам’яттю (вдома частенько доводилося коло плити працювати), йшла на кухню й готувала для подруг повноцінний сніданок. А на вихідні, загітувавши ще котрусь із кімнати, заходилася мудрувати біля вареників, пиріжків чи дерунів.
Ті, хто був з Діною поруч, любили цю просту, відверту дівчину, котра досить тверезо дивилася на життя, могла зрозуміти будь-яку поведінку. Недарма, мабуть, декан їх факультету, стикнувшись ще перед першим курсом з неоднозначним вчинком групи дівчат під проводом Діни (взяли студентки й після практики розписалися замість одного викладача, який зник на декілька днів з університету, а чекати на нього не було бажання – додому надто кортіло), вирішив зробити дівчину старостою. Спочатку дивувалася, що їй, нерадивиці, таке довір’я, отож намагалася вище голови стрибнути, аби все в них було добре: щоб й з викладачами зжилися, і самі не ображені були. Одним словом, непоганий керівник серед студентства вималювався.
Юрко зник з Діниного життя, ніби й не було. Розповідали, що бачили його у парку в компанії інших молодих людей й дуже вже від упадав за дівчиною, на вигляд молодшою за нього, з розкішним довгим волоссям. Діні спочатку було боляче, а тоді, тверезо осмисливши минуле, проведене поруч з Юрком, дала спокій, махнула рукою на прожите й намагалася не впускати в своє життя спогадів. Все одно нічого не повернеш. Часом, правда, зринали в пам’яті грубуваті слова Юркової матері і їй в ту мить вчувався навіть тон й роздратованість, з якими та намагається принизити дівчину, людину, про яку знає дещо лише зі слів свого сина. Наказ не любити Діна намагається виконувати: а інакше й не можна. А от наказ самій собі не зазирати до того, давнього телефонного номера дотриматися не вдається. Час від часу вона вставляє пакет в телефон, аби пересвідчитися, чи ніяких дзвінків за цей час не пропустила. Виклики, на які не відповіла, були, але були вони, в основному, від батьків, які частенько плутали номери доньки й набирали новий, коли отримували стандартну відповідь проте, що абонент наразі не готовий отримати їх дзвінок.
На їх курсі – ажіотаж. Готуються до конкурсу. Буде він на кшталт вибору ідеальної пари: дівчата – з їхнього закладу і з курсу, де вчиться Діна (сама також потрапила в число претенденток), а от хлопці звідкіля – поки що таємниця. А, може, не таємниця – просто організатори заходу не спрацювали добре й тепер заминка вийшла. Залишаються останні штрихи.
– Дівчата! – Сплеснула руками куратор, молода дівчина, котра сама тільки-но із-за студентської лави. – Якщо ви сьогодні востаннє не спробуєте впевнено триматися на сцені, вважайте, осоромитеся перед хлопцями… Та ще й якими хлопцями! Заклад – вам і не снилося.
– І ви ж туди, – награно ображено сказала Діна, бо таке вже чула. – А ми свій вуз любимо і нам все рівно, які хлопці випадуть у напарники.
– Ну, добре-добре, –мирно відповіла та, котра останнім часом після пар забирає п’ятьох дівчат у своє розпорядження й не відпускає до самої темряви. – Ви у мене найкращі, найпослушніші: навіть не уявляю, що без вас робила б. Хоча за послушність… Треба посперечатися, – й багатозначно поглянула на Діну.
Та зашарілася, але відповідь відшукала одразу:
–Якби не засвітилася тоді з підписами, хоча ми, Валентно Іванівно, нічого аж надто крамольного не зробили, то зараз би старостою не була і в конкурсі оцьому… краси участі не брала б. Але ж ви також зрозумійте: ми працювали за трьох, як і нас просили, а тут, виходить, в кінці немає кому підписатися, бо всі на морях відпочивають.
– Ну, давайте не розпалюйтеся занадто. Все закінчилося якнайкраще: і вчитеся, й староста, конкурс. Не краси, бо до нього ще не дотягуємо, але без деяких елементів не обійдеться. Найголовніше, за годину вам дозволять поспілкуватися зі своїми напарниками, як ви кажете. Але за цей час треба буде таке дрібниці з їх автобіографії дізнатися… Розумієте мене?
– Мені, Валентино Іванівно, – сказала без краплини хвалькуватості Діна, – не перший раз. Коли закінчувала останній клас в школі, брала участь у своєму. Містечко невелике, але зібрали нас з усієї округи. Чужі, незнайомі один з одним, крок зробити путній, такий, як красуні роблять, не вміли, але нічого, за два тижні методист міського будинку культури, хореограф, до речі, за спеціальністю, так нас вишколила, що куди там…
– І хочеш сказати, що ти перше місце зайняла…
– Не перше – друге. Хоча, коли проаналізувати, то до першого не вистачило, трішечки.
– Знайомих не виявилося в журі… – Висловила здогадливість куратор.
– От якраз і була. Ви помиляєтеся. В журі знаходилася моя тітка, не остання, до речі, людина в районі. Але моє прізвище – одне, а там – зовсім інше. Так що не думайте, що на периферії легше когось обдурити, аніж тут у вас.
– Ну, по-перше, я сама – „не тут у вас”, бо з такої ж глибинки, як і ти, Діна. Але зараз не про це. Ти мені скажи, чим ти все-таки публіку взяла і журі, що тобі, такій чужій, все таки вдалося вибороти призове місце.
Діна схвильовано розповідала, як вони підбирали, що ж можна представити загалу як своє захоплення. Та ж сама тітка порадила вийти на сцену босою й продекламувати уривок з Шевченкової Катерини, той, де обдурена дівчина (чи то, пак, жінка) зустрічається зі своїм горезвісним коханням, показує йому народженого поза шлюбом сина й сама вирішує, накласти на себе руки, бо вороття назад їй немає і про добре майбутнє годі мріяти.
– Ти думаєш, – куратор змінила тон і, схоже, сам конкурс її не цікавив, що вона, мати, зробила правильно?
– У кожного з нас є важкі моменти в житті,– мудро, не поспішаючи, відповіла Діна, – коли, здається, виходу із ситуації немає і жити не хочеться, проте це не означає, що на житті треба ставити хрест – власноручно. Я її не підтримую. Це пасивна позиція… А дитину ти на кого залишаєш? Тобі важко, а як буде твоєму синові? Жебракувати?!.
Куратор замислилася. А потім, певно, повернувшись думками до конкурсу, мовила:
– І що було, коли ти боса казала чиюсь історію?
– Спочатку шуміли, а до кінця в залі панувала тиша…Потім оплески. Я за цей конкурс заробила найбільше балів. І ще було декілька… Мама мені спекла величезний коровай – на конкурс господарок. Справжній, у печі, прибраний барвінком. І подружка…
– Розкажеш? То, може, щось і використаємо на цей раз…
Діна усміхнулася. Загадково. Але вже знала, що робити далі. Добре, що згадали про колишній конкурс.
Тренувалися до ранку…
(Далі буде)