Помилково розстріляний

Автор: Четверг, 7 мая 2009, 14:35Рубрика Життя як воно є. 0 комментариев.

Помилково розстріляний Російське місто Т. має славу міста-в’язниці. В’язниці, як велетенські
потвори, щоденно ковтають і випльовують свою здобич — засуджених. Майже всім солдатам конвойного полку доводиться конвоювати ув’язнених. Але рідко хто возив на місце страти смертника. Моя армійська служба в Т. (незадовго до розпаду Радянського Союзу) закінчувалася саме цим.

Пригадую обличчя, на якому лихо вирізьбило відчай, обличчя мого ровесника, який, зігнувшись під тягарем смертного вироку, зайшов у камеру «воронка». Стомлений і пригнічений юнак нагадував мореплавця, який пережив шторм і прощається із життям на безлюдному острові. Надто жорстокий злочин затуманив зневагою юнакове ім’я — зґвалтування та убивство дівчини, з якою був заручений. Такий висновок суду.
Тому не дивно: вже за кілька хвилин від початку останньої своєї подорожі вбивця власної нареченої корчився від болю у камері «воронка»: прапорщик Буров і двоє конвоїрів здійснювали над ним самосуд.
Щоб припинити насильство, я виштовхав нападників із камери, ризикуючи вступити у конфлікт з усім конвоєм. Та все обійшлося: машина загальмувала і смертника підвели до входу в підземелля.
Раптом він рвучко повернувся до мене:
— Смерть свою вибачаю тільки тобі.
— Хіба ж ти, вбивцю, маєш право вибачати? — зніяковів я.
— Уже пізно дискутувати. Прощавай, — худорлява постать зникла з моїх очей.
Минув час. Демобілізувавшись, я пішов у квартиру до Бурова, якого не застав у військовій частині, щоб попрощатися. Прапорщик був п’яним. Не відповів на моє привітання, не зреагував на прощальні слова. Я попрямував до виходу. Хитаючись, він провів мене до дверей, потім схопив за плече і повернув до себе.
— Розумієш, — горло йому здавив розпач, — той хлопець не вбивав дівчини. Убивця — сексуальний маніяк Чикотило, який позбавив життя десятків людей. Слідча група та суд допустили помилку, яку вже ніхто не виправить. Вирок виконано!
Те, що сказав Буров, заструменіло болем у моєму серці. Задихаючись у задушливій кімнаті, я поспішив надвір.
Юність моя, що мчала у потязі щасливих днів, не цікавилась життям за його вікнами. Їй було приємніше мандрувати власним романтичним світом, не впускаючи до нього нічого стороннього.
І тільки на станції «армія» все перемінилося. Зовсім інший світ — жорстокий і скептичний — відкрився перед моїми очима. Слідчі ізолятори, суди, в’язниці, зони, «воронки», вівчарки, готові розірвати кожного, на кого їх нацькують, — по одну сторону закону, а по іншу — заплутані долі, хворобливі тіла, зламаний дух, прокурені камери засуджених. Небезпечна реальність змушувала зосереджено продумувати кожен свій крок, прислухатись до інстинкту самозахисту. Два роки нелегких випробувань…
І ось — демобілізація. Ще сім годин, і пасажирський літак викраде мене з міста-в’язниці та поверне в Україну.
Не вірилось, що незабаром назавжди відійдуть у минуле ці ізолятори, ув’язнені, що ніколи більше не зустрінусь із товаришами, з Буровим, з яким ми несподівано подружились. Сталося це за обставин, що могли знівечити мою долю.
…Був понеділок. Розхристаний вітрами зимовий ранок стояв понуро, пропускаючи крізь своє безтілесне єство автомобілі та потяги, обмацуючи своїми прозорими руками будинки, скверики і людей. Холодний дотик ранку відчув і я, коли тупцював у живому ланцюжку конвоїрів перед дверима в’язниці. Холод нишпорив по моїй спині, грудях, протискувався і в серце, де перетворювався на тугу за теплом рідної домівки. Я уявляв свою розмову з батьками у родинному колі, аж поки не стрепенувся від вигуку: «Конвой, увага!».
На подвір’ї в’язниці з’явилось тридцять засуджених, які одразу за командою Бурова присіли і заклали за спину руки. Прапорщик наказав їм почергово заходити у «воронок».
Погляди конвоїрів зупинилися на одному добре знайомому обличчі засудженого. Без сумніву, це він, Іван Грабов — колишній сержант нашої конвойної роти. Півроку залишалося Грабову служити, коли отримав листа від сестри. У ньому йшлося про зраду Іванової дружини із сусідом. Реакція була швидкою, того ж дня ображений сержант, викравши автомат із патронами, втік із військової частини. Полями, лісами пос-пішав на зустріч із невірною дружиною. Жадав помсти, але згодом від задуму відмовився. У Мордовії наївно доручив незнайомому чоловікові передати зброю у міліцію, а сам продовжив свій шлях додому.
Вже інші мотиви та почуття керували Іваном. Хотів повернути своє щастя, з розумінням поставившись до вчинку дружини, яку кохав до нестями. Хотів зустріти її якнайшвидше, щоб вирвати з мороку облуди. Але не встиг — його заарештували й ув’язнили на багато років. Вирок військового трибуналу підсилило те, що безслідно зникла зброя.
Наказ Бурова Іван виконував повільно. Йшов до «воронка» першим, йшов так, наче ніс на собі вантаж лиха, що матеріалізувалося і притискало до землі. Кожен крок, кожен подих колишнього сержанта віддзеркалювали його душевний біль, передчуття межі, за якою, можливо, буде ще гірше. Ця межа — сірий, обліплений грязюкою «воронок», що завезе до нового місця ув’язнення.
Несподівано для всіх біля дверей «воронка» Іван стрибнув убік і, відштовхнувши конвоїра, єфрейтора Акієва, метнувся у напрямку огорожі, просто до воріт, які забула зачинити варта, — спокусився можливістю порятунку.
Акієв, який втримався після поштовху на ногах, і я кинулися за втікачем. Інші конвоїри тримали на мушці решту засуджених.
Від шаленого бігу обличчя моє напружилось. У голові пульсувала кров. Плутались думки:
— Стій! Стріляти буду!
Наступної миті я послав патрон у патронник і натиснув на курок автомата — попереджувальний постріл угору.
Втікач продовжував бігти, незважаючи на застереження, не усвідомлюючи, що Акієв уже спрямував свій автомат йому у спину, а рука єфрейтора ось-ось припинить грізне змагання солдатського обов’язку та життя, спотвореного в’язницею.
На щастя, Грабов підвернув ногу, тож далеко йому не втекти. Я крикнув Акієву, а Грабов, шкутильгаючи, все-таки проскочив відчинені ворота, повернув убік й… опинився віч-на-віч із лейтенантом внутрішніх військ, який поспішав у в’язницю на роботу. Лейтенант до поєдинку був готовий. Через кілька секунд допомогли й ми з Акієвим.
Затриманий мовчав. Здавалось, невдачу сприймав спокійно, без емоцій і хвилювання. Тільки очі… Живі та світлі, вони нагадували очі небіжчика, у глибині яких — порожнеча…
Увечері мене викликав до себе «особіст», капітан КДБ, який переймався благонадійністю особового складу полку. Змірявши, довгим поглядом, вказав мені на стілець. Запалив цигарку й нібиміж іншим запитав:
— Шкода того Грабова. Правда?
— Може, й так.
— Краще б утік, чортяка…
— Утік? — перепитав я.
— Десь заховався, — продовжував «особіст», — перечекав би кульмінацію розшуку, а там, можливо, й забули б його слідчі… Так буває.
Я мовчав. Намагався збагнути, на що натякаємій співбесідник. Він побарабанив пальцями по столу й заговорив ще тихіше:
— Нетямущий той Грабов. Через повію потрапив ув’язненим в руки. Не люблять вони колишніх конвоїрів. Бог свідок, не бажав би нашому братові — червонопогоннику — за гратами опинитися, а Грабову й поготів. Справно служив, товаришів не ображав, спокійний, добрий… Словом, людина! Людина, яку нещадно розчавлюватиме в’язниця! Ти, — глянув мені у вічі, — тільки ти повинен знати мою позицію, бо вона, не сумніваюсь, як дві краплі води, подібна до твоєї. Думаю, що вранці діяв би аналогічно… Так-так, не дивуйся, я теж дав би Грабову змогу втекти…
«Особіст» сів ближче, дихав мені прямо в обличчя.
— Молодець! Придумав геніально. Випустити Грабова за ворота, а там йому до житлових кварталів рукою подати. Ніякий диявол у тих під’їздах — лабіринтах і коридорах — не впіймає. Утік би — прощавай в’язниця. І ти, — зробив невелику паузу, — не був би покараний суворо. Адже найбільше винні ті, хто забув зачинити ворота. На жаль, не вдалося…
— Облиште, — не витерпів я, — ваш монолог, товаришу капітане. Це примітивна провокація. Ви готові кинути до в’язниці кого завгодно, щоб залякати моїх однополчан, щоб, зрештою, вислужитись перед керівництвом. Чому ви не захищали Грабова раніше? Навпаки, ваші виступи перед солдатами напередодні трибуналу були сповнені ненависті до сержанта. Характеристику, яку ви дали йому, зачитував у залі суду прокурор. Це зовсім протилежне тому, що почув я сьогодні.
Незважаючи на лють, «особіст» вислухав мої міркування до кінця, якийсь час мовчав і тільки потім процідив крізь зуби:
— Будеш сидіти… Я подбаю про це. У конвої був мій інформатор. Він чув і бачив, як ти завадивАкієву пристрелити Грабова. Він…
«Особіст» здригнувся і замовк, бо у дверях з’явився Буров.
Згодом я довідався про те, що прапорщик, який щось запідозрив у тому, що мене викликали до «особіста», пішов слідом. Стояв під дверима. Слухав. Зрештою, вирішив увійти.
«Особіст», приголомшений безцеремонністю, розгубився, але одразу оговтався:
— Що треба?
— Відпусти солдата, — Буров не просив, а наказував.
— Хай іде.
Дорогою до казарми я ставив собі запитання, на які не знаходив відповідей. Чому прапорщик наказує капітанові КДБ? Чому кадебіст слухає Бурова? Про все довідався наступного ранку в казармі.
— Ця кадебістська наволоч, — видихнув прапорщик, — має гріх, відомий лише мені. Який саме — сказати не можу. Ще тоді, як став свідком того гріха, пообіцяв, що мовчатиму. З нами, конвоїрами, все може трапитись. От і подумав тоді: якщо влипну в багно — буде захищати, страхуючи себе. Слава Богу, нічого зі мною не трапилося. А вчора я заступився за тебе. Ніколи не вдавався до шантажу, а тут довелося. Кадебіст залишить тебе у спокої — в цьому не сумнівайся.
Буров підвів голову, до нас наближалася група солдатів.
— А взагалі, — мовив голосно, щоб його почули всі, — цього тижня в роту поступлять собаководи із собаками. Наші конвої зміцнюють на благо батьківщини. Ось так!
Кадебістська наволоч, як висловився прапорщик, і справді зникла з моєї армійської дороги. Хіба що інколи перекривлений рот, чисто виголені, аж сині щоки, широкий, задертий угору ніс, а головне — примружені, єхидні очі ворога вривались в мою уяву буревієм, змітаючи гарний настрій.
…Але зараз були останні години мого перебування в цьому місті. На вулицях надійно отаборилась зима, хизуючись своїм багатством, виблискували її срібні розсипи, освітлені ліхтарями. А мороз підкрадався до всього живого, щипав за носи, заганяючи у домівки людей.
Я здивувався, коли зустрів жінку, одягнену зовсім не по-зимовому, яка нерухомо сиділа на лавочці. Важко було визначити вік жінки. Непокрита голова (це одразу впадало у вічі) геть уся посивіла, нагадувала клаптик туману. Її чоло, якого ще не торкнулись зморшки, та повні губи контрастували із сивиною і старістю, як і стрункий жіночий стан. За цим було якесь лихо і пов’язаний із ним біль, що чітко відбивався на обличчі.
Я нахилився над жінкою:
— Вам зле? Може, викликати «швидку допомогу»?
— Не треба. Вже відпускає… — вона спробувала підвестись із лавочки, але не змогла, — допоможіть мені добратись додому, тут близько.
Підтримуючи жінку, разом із нею піднявся на третій поверх п’ятиповерхового будинку. Жінка відімкнула двері квартири, у якій жила, хотіла переступити поріг, але, почувши мої кроки, що віддалялися, озирнулась і зупинила мене слабким окриком:
— Зайдіть на хвилинку. Яблук візьмете.
Я зайшов, відреагувавши лише на повторне прохання хворої жінки.
У кімнаті, в якій чекав господиню, що ненадовго вийшла, розливалось слабке зеленкувате світло настільної лампи, в одноманітності якого потонули картини і книги, журнальний столик і крісло. Я, вмостившись у кріслі, почав дрімати.
Дрімоту прогнав бій настінного годинника, якого я не помітив раніше. Я озирнувся й очима натрапив на ще одну річ — портрет у профіль. Знайомий… Дуже знайомий профіль…
«Смертник!», — здогадка зіштовхнула мене з крісла і наблизила до портрета. Я напружено розглядав кожну рису обличчя. Це він — помилково страчений.
— Андрій — мій син, — господиня випередила наступну мою здогадку. Зачинивши двері, через які увійшла, вона продовжила тим же тихим голосом. — Його розстріляли, але, — по її щоках потекли сльози, — я краще не буду про це.
— Розкажіть. Вгамуйте біль словами.
Хвилин п’ять тривала мовчанка, переповнена спогадами господині. І коли спогади ці спалахнули, мов ліхтар у пітьмі, то картина, яку уявив, змусила мене здригнутися.
На передньому плані картини — щасливий Андрій. Розмаїття кольорів розкриває юнакові почуття. Але тільки один, рожевий колір кохання, з-поміж усіх виокремлюється надзвичайною яскравістю. Не губиться, як інші час від часу у тінях сумнівів, а, навпаки, шалено струменіє, створюючи своє неповторне тло.
На ньому зупинилася білява дівчина, їй приємно відчувати тепло рожевого тла, слухати мелодію майбутнього, яку створив для неї юнак. Вона стоїть поруч із ним, купається в щирих усмішках друзів і знайомих. А потім побачення закінчується. Вони розлучаються. На задньому плані з’являється провулок, щонасторожено прислухається до кожного кроку дівчини.
Зненацька картину спотворює чорна пляма. Перед дівчиною виріс незнайомець, ударив ножем. Ґвалтує мертве тіло. Колір крові та насильства. Довго й нестерпно.
Згодом — арешт Андрія. Слідчий ізолятор. Допити. Свідки. Карбують слова: «бачили біля провулка його і її». У слідчих одна версія: вбивця — Андрій, відтінки ненависті. На всій картині. З кожних вуст, крім материнських.
Суд. Смертний вирок. Останні дні засудженого — страшна течія. Усі — за течією. Проти — тільки мати. Матері не вірять. Розчавлюють несправедливістю.
Кольори зникають. Чорніє картина. На чорному тлі — смертник і конвоїри. Впізнаю себе. Прощальний погляд смертника…
Від згадки я рвучко підвівся з крісла.
— Мені вже час іти.
— Звичайно. Вибачте, — стрепенулась господиня дому. — Ви — чуйна людина. Спасибі…
Вона замовкла, але незабаром заговорила знову:
— Чому? Чому поділено цей світ на добро і зло? На людяних і жорстоких? Як важко боротися із жорстокими, їхньою жертвою став мій син — пішов услід за своїм покійним батьком. Так рано пішов… Кожна річ у кімнаті, його одяг ятритимуть мою душу. І не можна інакше: це — все, що мені залишилось від нього. Ви чимось подібний на Андрія. Можливо, характером. Ось, — жінка простягнула яблука, — беріть на дорогу.
Щось грізне й болісне стиснуло мої груди і клубком стало у горлі.
— Ні, не можу. Я… віз на страту вашого сина.
Мовчання, що оглушило мене, обличчя жінки, що, здавалось, закам’яніло, безмежний простір для душевного болю… Витримати це було неможливо. Я вибіг із квартири.
«Ні, це не випадково, — промайнуло у свідомості, — цей неосвітлений коридор, як символ зла. От добігти б лише до світла гуманності. Не бути скаліченим і не скалічити б, не розтоптати когось іншого, який так, як Андрій, упаде під ноги. Не розтоптати навіть тоді, коли зумисне штовхатимуть…».
Богдан МАНЮК.


Вы имеете возможность оставить комментарий относительно данной статьи. Все комментарии проходят модерацию.


Комментарии

Последние новости

Последние комментарии

  • Александр: Здравствуйте ! Меня интересует один вопрос , как м...
  • Александр: Здравствуйте! Так как можно увеличить грудь себе б...
  • Cum Deo: Новость о расставании стала для Бузовой полной нео...
  • AceaxiaEmisee: Одни только лошади да кошка. У тебя есть брат или ...
  • Елена: Что плохого в том, что у мужчины женская грудь? По...
  • АНАТОЛИЙ: [ХУДЫЕ ДУХОВНО РАЗВИТЫЕ В основном болеют раком в ...
  • Трастовые базы: Нина Ургант рассказала, что ее внук телеведущий Ив...


Новости шоу-бизнеса: светские хроники, новости высокой моды, секреты здоровья и красоты, привлекательности и счастливой сексуальной жизни. для вас милые женщины и девушки